Музей окупації в Ізюмі
Не забути. Не пробачити. Не повторити
Людська пам'ять влаштована так, що послужливо відкидає все погане, зберігаючи тільки світлі моменти. Але є речі, які забувати не можна. Для того, щоб не повторилося. Для того, щоб розплата наздогнала кожного, хто приніс у домівки людей руйнування, горе і смерть.
Ізюм - місто в 125-ти кілометрах на південний схід від Харкова. До війни тут було близько 45 тис. мешканців.
1 квітня місто було окуповане, а через півроку звільнене. За час бойових дій та окупації в Ізюмі загинуло понад 1000 мирних жителів. Тільки з одного масового поховання, виявленого 15 вересня, дістали тіла 436 осіб.
Злочини окупантів ретельно фіксують і розслідують правоохоронці. Але є речі, які не можна підшити до томів кримінальних справ. Це сотні матеріальних свідчень, на перший погляд - цілком нешкідливих і буденних, у яких ніби завмер час. Ті найстрашніші півроку, коли Ізюм був під окупацією.
1 квітня місто було окуповане, а через півроку звільнене. За час бойових дій та окупації в Ізюмі загинуло понад 1000 мирних жителів. Тільки з одного масового поховання, виявленого 15 вересня, дістали тіла 436 осіб.
Злочини окупантів ретельно фіксують і розслідують правоохоронці. Але є речі, які не можна підшити до томів кримінальних справ. Це сотні матеріальних свідчень, на перший погляд - цілком нешкідливих і буденних, у яких ніби завмер час. Ті найстрашніші півроку, коли Ізюм був під окупацією.
Зібрати і зберегти їх вирішив редактор місцевої газети "Обрії Ізюмщини" Костянтин Григоренко. Почалося все з фото- та відеоматеріалів, пов'язаних з окупацією Ізюма. Трохи пізніше, коли місто почало оговтуватися після страшних шести місяців і в Ізюмі знову почала виходити газета, - у ній з'явилося оголошення про створення музею окупації.
Люди стали приносити різні речі: військову форму окупантів, що її росіяни кидали, тікаючи від ЗСУ, шеврони, залишки боєприпасів, якими вбивали ізюмчан...
Є в колекції музею листи дітей з Далекого сходу своїм одноліткам з Ізюма. Усі вони - ідентичні, написані начебто під диктовку вчителя, а точніше - під диктовку тоталітарної пропагандистської машини, яка для своїх цілей використовує не тільки снаряди, але й дітей власної країни, отруюючи їхню свідомість пропагандистськими штампами.
Окрема група експонатів - листівки та інший агітаційний мотлох російських політичних партій і рухів. Їхня наявність однозначно говорить про те, що окупанти розраховували залишитися в Ізюмі надовго.
Окремий інтерес, особливо для Костянтина Григоренка, який кілька десятиліть працює в медіа, мають зразки друкованої продукції, якою "визволителі" намагалися промивати голови ізюмчанам. Із цим у них не склалося так само, як і з утриманням Ізюма.
Переважна більшість мешканців міста чекали на повернення України на свою землю. І не просто чекали, а боролися з ворогом, як могли: хтось - просто ігноруючи спроби втягнути себе в "русскій мір", а хтось - активним проявом своєї громадянської позиції. Тож саме в Ізюмі окупанти влаштували справжній терор, намагаючись у зрозумілих їм традиціях 37-го року випалити будь-яке інакомислення репресіями.
У майбутньому планується зробити Музей окупації Ізюма частиною місцевого краєзнавчого музею. Але поки що сам краєзнавчий музей потребує ремонту - він постраждав від обстрілів. А редактор місцевої газети продовжує збирати експонати та свідчення для майбутньої експозиції. Бо є речі, які не можна забувати, якими би болісними не були спогади, - щоб не допустити повторення.
е-mail: sq@sq.com.ua